Свідчення Даніели. Уругвай

(Була в Новому Акрополі 11 років, з 14 до 25. 7 років була у «Внутрішньому колі»)

Мене звати Даніела Скуадроні Рудавскі, і це реальна історія, розказана з мого досвіду й суб’єктивності, але ви можете знайти подібний матеріал в інтернеті, і деякі речі набагато більш тривожні, ніж те, що пережила я.

Це історія, яку буде розказано дещо не в хронологічному, а в емоційному порядку.

Потужний удар свободи

Після майже року роздумів, сумнівів, зміни рішень і навіть кількох зустрічей з директоркою осередку, 2 жовтня 2014 року я вирішила залишити культурну асоціацію Новий Акрополь.

Я збиралася піти в грудні, коли ритм «школи» (так її називають всередині) зазвичай сповільнюється, і я могла б відмовитися від своїх обов’язків, не залишаючи братів і сестер із перевантаженням покинутої мною роботи. Але моя тривога і мій розпач не дозволяли мені продовжувати, попри безкінечне відчуття обов’язку, який я відчувала вже не перед інституцією, а перед своїми товаришами й товаришками, які не мали жодного стосунку до моєї втрати любові до «Ідеалу».

Спочатку в мене в голові була тисяча думок: від докорів на адресу керівників інституції до докорів самій собі за втрату волі й відданості, плюс одинадцять років психічного й емоційного виснаження і кілька років депресії.

Того тижня в мене була волонтерська зміна в кав’ярні в четвер (я зазвичай виконувала різні завдання з понеділка по суботу, по кілька годин щодня). Я пам’ятаю це дуже виразно, гадаю, тому що прокручувала цей момент в голові знову й знову. Той четвер мав стати моєю останньою вартою в кав’ярні, тож попереднього тижня я присвятила себе тому, щоб повідомити всіх керівників і завідувачів секторів, на які могла вплинути моя відставка, щоб вони встигли переорганізувати розклади, де була я, і ніхто не залишився перевантаженим.

Пам’ятаю, як я обіймала доброзичливого й по-справжньому доброго товариша, ледь стримуючи сльози, але з серцем у горлі, і як він, подивившись мені в обличчя, посерйознішав; не пам’ятаю, чи запитав він мене, чи щось зі мною трапилось, чи лише поцікавився поглядом.

Моє перше відчуття було потужним ударом свободи!

Я плакала, бо покидала свою сім’ю, плакала, бо їх підвела, і плакала, бо не знала, що робитиму зі своїм життям із тієї ночі далі. Але також плакала, бо вперше в своєму дорослому житті (я вступила до інституції в 14 років, йшла в 25) відчула, що можу дихати.

Наступного дня я зробила в волоссі фуксійне пасмо, почала виходити на вихідних із друзями, не боячись, що хтось із Акрополя побачить мене на вулиці й подумає погано про те, що я «ходжу по клубах», вдягалася, не ховаючи свої екстравагантні смаки, і спала більше й краще, ніж будь-коли раніше.

Я все одно страждала, була розгубленою. Пам’ятаю, що вже через кілька років після того, як я почала туди ходити, моя мама перестала почуватися комфортно від того, що я там, і якось запитала мене: «Що б ти зробила, якби Новий Акрополь перестав існувати?» Я гордо відповіла: «Я б його знову заснувала». Багато, багато років (сьогодні це третина мого життя) я не уявляла собі життя, відмінного від акропольського; я вважала директорку інституції своєю другою мамою, Живі Сили — своїми братами, а кожного нового члена — відповідальністю, величезною відповідальністю, бо в народженні «Ідеалу» в душі кожного нового члена був зародок, здатний змінити світ… і створити новий… і кращий!

Як легко я втратила свій сенс і амбіції… і водночас як чудово було відчувати, що я відкриваю в собі нові речі!

Я дозволила собі відчувати все, що відчувала, і думати все, що думала, без того, щоб хтось читав мені мораль чи намагався нагадувати про «вчителів мудрості».

Як прекрасно було танцювати, вдягатися, ходити, п’яніти, цілуватися й займатися сексом без провини.

Я ніколи не займала жодної дуже високої посади в цій інституції, і попри думку тодішньої директорки (яка вважала, що я веду подвійне життя, бо в свої 20 виходжу ввечері з друзями), я відчувала, що сприйняла моральні настанови — бути доброю, чесною, порядною та відданою — серйозніше, ніж багато керівників.

Я ніколи не брехала й не маскувала свою трохи екстравагантну особистість, хоча, з якихось причин, багато хто вважав, що я це роблю.

Уже не бути самій

Сьогодні (червень 2021 року) я відчуваю глибоку втрату, бо хоча я зробила багато речей, які любила, час, роки, вік і психічна втома обмежили мою можливість зробити інші речі, які я обожнювала б у свої 17.

Але в 17 я вже була в повному курсі підготовки, щоб стати «Живою Силою»… Та повернімося ще далі. У 12 років, будучи надзвичайно невинною, товариською, але сором’язливою підліткою, водночас із дивним поєднанням легкості й труднощів у заводженні друзів, я впала в глибоку депресію. Це була депресія, з якою моя сім’я не знала, як правильно впоратися, і яку просто проігнорувала. Я вже роками думаю, як би склалося моє життя, якби замість того, щоб потрапити до «Школи філософії в класичному стилі / Міжнародної культурної асоціації / Школи філософії, культури й волонтерства тощо», мама відвела мене до хорошого терапевта, який допоміг би мені почуватися менш самотньою, менш суїцидальною й навчитися давати собі раду з булінгом у ліцеї.

Але сталося інакше: у важкому пошуку «знаку» (після сну, де мені явився монах у білому, і з огляду на те, що бабуся й мама завжди впливали на мене в езотеричному сенсі) я пройшла через метафізичні групи, езотеричні конференції й гностичні курси, аж поки не прийшла до місця, де вперше відчула себе вдома.

Усі теми, про які там говорили (філософія, алхімія, Атлантида, таємниці стародавнього Єгипту), змусили мене відчути, що я призначена бути саме там, і я не вагалася ні хвилини. Я була самотньою, меланхолійною, доброю й надзвичайно наївною підліткою, яка ненавиділа себе за те, що ненавиділа всіх однолітків, з якими не могла порозумітися. У своїй підлітковій зарозумілості я вважала себе розумнішою і здібнішою, перетворювала свою образу на своє жорстоке покоління на відчуття переваги, і краще ладнала з дорослими або з такими ж маргіналізованими підлітками, як я. В Акрополі мене добре прийняли, зрозуміли, прихистили, й я вперше в житті відчула, що оточена хорошими людьми, які хочуть змінити світ.

У 14 років, після кількох конференцій на згадані теми, в жовтні 2003-го я почала курс першого рівня, або «пробаціонізм» — вхідні двері до філософського курсу, до членства в інституції… до того, щоб належати… більше не бути самій.

Історія всередині

Я закінчила курс, почала волонтерити в секторі технічного обслуговування та завжди пропонувала взяти на себе більше й більше годин волонтерства. Також записувалася на кожен внутрішній чи зовнішній курс, який відкривали, що з роками дало мені роботу й багато корисних для життя навичок… але Акрополь став моїм життям.

Я почала віддалятися від друзів, виявляти зневагу до власної мами і, як уже казала, відчувати перевагу, підживлювану отриманими вченнями.

Це НАДЗВИЧАЙНО важливо і, як (здається мені) з цим сталося з багатьма з нас, бо нас у цьому переконали: те, що я робила, було не ДЛЯ МЕНЕ і не для інституції, а для всього людства. Тож якщо ти любиш маму, друзів тощо, не повинно було мати значення, що вони тебе не розуміють, ставлять під сумнів, насміхаються: вони просто були надто невігласами, щоб збагнути твою місію — вищого блага, блага для всього людства.

Я «не клала цеглину, я будувала собор», і чи мила я туалет, працювала в кав’ярні, чи вела курс першої допомоги — усе це не мало значення саме по собі; важливо було допомагати творити цей новий світ, бути частиною історії: «І вже старцем дивитися з мого зимового віку на все добро, яке я викував у своїй юності, і знати, що я покірно був мостом, о Боже, між людством і Тобою», — як сказано в Гімні Акрополя.

Однак я все ж зуміла зберегти кількох близьких друзів поза інституцією і, недосипаючи, завела нових уже в старшому підлітковому віці, що, звичайно, не схвалювалося й завжди засуджувалося в Акрополі, хоча я так і не могла зрозуміти, чому.

Героїзм

З дитинства я любила супергероїв, завжди обожнювала захищати все добре й справедливе (як справжня фанатка Супермена та Капітана Америки, найбільш «ботанських» супергероїв у світі).

Саме такою я хотіла бути: уявляла себе мандрівним лицарем, що вбиває драконів, захоплювалася історіями безумного героїзму Дон Кіхота й відчувала себе відображеною в кожній подібній метафорі.

Я була типовим профілем, який Акрополь прагнув залучити… серед чоловіків… серед «лицарів».

Усвідомлення того, що від жінок очікували, що ми перетворимося на «Дам», стало ударом набагато болючішим, ніж я можу описати в кількох рядках. У 15–16 років жіночність здавалася мені неприродною й смішною. Хто захоче носити довгі сукні й падати непритомною у вежі замку, коли можна вийти й убивати монстрів, віддати життя з кров’ю на обличчі, служачи справедливості?

Я хотіла бути героїнею, хотіла бути сильною й хороброю, а не красивою й тендітною… і однак, із усім тим ментальним багажем, який уже мала, ідея стати дамою видавалася мені таким страшним випробуванням, що я сприйняла її як справжню «вогняну» пробу, через яку мусила пройти.

Тому я навчилася носити сукні, схрещувати ноги, фарбуватися, сміятися тихіше, не говорити відкрито на «непристойні» теми й не жартувати грубо. Я навчилася готувати, прати, робити квіткові композиції та вдягатися «належно», аби бути «Дамою». Це може звучати абсурдно перебільшено, але ви не уявляєте, яким важким випробуванням це було… Це була моя проба жертви, мій героїзм заради «Ідеалу».

Ідеал

Однак усе пішло не так, як я собі уявляла. Мабуть, у мені завжди було щось бунтівне, або ж проблема в тому, що я абсолютно не вмію розуміти неозвучені соціальні правила — проблема, яка й сьогодні дає мені зрозуміти, в чому полягали мої труднощі в підлітковому віці.

Коли я намагалася бути жіночною, це вважалося «сексуальним» чи ще якимось таким. Коли хотіла бути чесною — мене називали «подвійним життям». Коли я благала директорку сказати мені, ЩО РОБИТИ, ЩОБ РОБИТИ ВСЕ ПРАВИЛЬНО, вона, після того як заявила, що я все роблю неправильно, відповіла, що не може казати мені, що робити.

Я багато років була відданою Ідеалу, сприймаючи думки керівників чи старших членів як істину або, коли визнавала в собі, що вони помиляються, повторювала собі як мантру фразу з однієї лекції: «Ідеал досконалий, ідеалісти — ні». Так я змушувала себе гасити гнів, мовчати про свою думку й приймати… приймати все, включно з публічними приниженнями — на кшталт того, як мене критикували за те, що я взяла добавку їжі (я тоді була повною), або за те, що я зле натерла підлогу воском (коли відповідала за прибирання). Усі ці епізоди сталися до моїх 18 років, коли я була волонтеркою в кожній діяльності, й отримувала критику чи й крики на очах у всіх присутніх.

Потрібно уточнити, що «емоційні прочухани» в присутності інших, навіть новачків, були звичною практикою — не лише щодо мене, а й щодо більшості людей, із якими я співіснувала, включно з керівниками, яких так само публічно сварили старші за рангом (адже інституція — це ієрархічна, пірамідальна система).

Та все це нібито не мало значення. Засновник Акрополя, JAL (помер у 1991-му), писав в одній зі своїх книг: «Ідеал виправдовує і колиску, і домовину: за Ідеал живуть і за Ідеал помирають».

Якщо я була здатна померти за Ідеал, то найменше, що могла зробити, — це жити, служачи йому.

Рожевий рак або СНІД

Повернімося до років формування.

Був один дуже визначальний момент у моєму служінні: коли в 16 років я вперше допомагала в секретаріаті Есколастики чи Беделії, задовго до того, як стати Живою Силою (внутрішньою групою інституції). Мені доручили впорядкувати «Бастіони» (статті, написані засновником), і поки я виконувала роботу, деякі з них привернули мою увагу, і я їх прочитала. Один мав назву «Рожевий рак» і говорив у принизливий, дискримінаційний і категоричний спосіб про гомосексуальність, прямо стверджуючи, що «в Новий Акрополь гомосексуалів не приймають», і звинувачуючи їх у появі ВІЛ.

Я — цисгендерна гетеросексуальна жінка, але в 16 років я не була в цьому дуже певна, з огляду на майже повну відсутність секс- та афективного досвіду і мою велику схильність до «маскулінності». Після прочитання цієї статті я чітко пам’ятаю, як ухвалила рішення: «Я — гетеросексуальна». Це не було відкриттям, а радикальним рішенням, коли я навіть не дозволила собі подумати, що можу бути кимось іншим, ніж цис-жінкою-гетеро, бо інакше мене могли б вигнати з Акрополя, а на той момент «школа» вже була моїм життям, і я не уявляла його без неї.

Але не тільки це: робилося безліч гомофобних жартів, і, як я вже згадувала, гендерні ролі були дуже жорстко визначені. Тож ця стаття спричинила в моїй голові дуже дивні упередження: я мала погану думку про сексуальну різноманітність і водночас підтримувала дружбу з геями й бісексуальними людьми, яких глибоко любила, тому змусила себе дивитися на них із жалем, вважаючи їх «невігласами», не розриваючи зв’язок, але час від часу озвучуючи «неприродність» їхньої природи.

Відхід

Усередині Акрополя я жила в атмосфері постійних виправлень того, як думати, вдягатися, жити й навіть чхати. Я відчула на собі своєрідне віртуальне стеження, бо мене судили за фотографії у Facebook чи коментарі на інтернет-форумах. Я не раз чула фрази на кшталт «акропольцеві треба звикати до самотності». Я також переживала моменти містичного екстазу, які згодом були затьмарені страхом більше ніколи їх не відчути.

Але зламав мене конкретний епізод; одразу уточню, що від моєї внутрішньої «поломки» до фактичного відходу минуло 4 роки, а від відходу до того, як я змогла це все виговорити, — вже 6 (ймовірно, саме так і опрацьовуються травми).

Одного вікенду я поїхала в табір із друзями та знайомими, де ми грали в «живий рольовий» — дуже невинну гру, де ти обираєш собі вигаданий надприродний персонаж і втілюєш його в рамках певної історії, часто в костюмах. Однієї з тих ночей ми вшістнадцятьох випили близько шести літрів алкоголю.

На одній з фотографій у Facebook мене відмітили, де я роблю ковток із пляшки; мені тоді було близько 21 року.

Повернення з відпустки було дуже дивним: я почувалася так, ніби літаю над хмарами, усе робила правильно — мала здорові дружні стосунки, дихала свіжим повітрям у лісовому таборі й поверталася, щоб виконувати свої обов’язки як Жива Сила. Аж поки, приїхавши, не побачила, як мій світ руйнується.

Директорка сказала, що думає над тим, щоб вигнати мене з Живих Сил, бо бачила фото, де я в костюмі, п’ю алкоголь з пляшки й «творю що завгодно». Більше подробиць я не пам’ятаю, в голові лише лунало: «вигнати з Живих Сил».

Одна керівниця, очільниця Жіночих Бригад, корпусу Живих Сил, до якого я належала, коли ми обговорювали це, а я намагалася пояснити, що канікули були лише невинним відпочинком, сказала мені у відповідь: «Дама має не тільки бути, а й здаватися».

«Вигнати з Живих Сил». Я ніколи не розглядала себе кимось іншим. Я хотіла стати керівницею в майбутньому, хотіла відкрити філію Акрополя в іншому департаменті країни, жити з ювелірної справи (мій фах на той час) і з викладання бойових мистецтв (моєї пристрасті, завжди засуджуваної)… чи з чого завгодно! Але за всі роки там це був перший раз, коли я зіткнулася з можливістю не бути в Акрополі або не бути його справжньою частиною (на мою думку).

«Вигнати з Живих Сил» — слова директорки продовжували бити в голові. Мама помітила в мене сильну депресію, але я не могла їй сказати, що зі мною відбувається; нас завжди заохочували до великої потайливості, мовляв, люди «ззовні» не зрозуміють. Вона навіть не знала про існування Живих Сил і, певна річ, дуже розсердилася б, якби дізналася, чому я в такому стані.

Я записалася до психіатра, бо в голові залишалося лише дві опції: або мені стає краще, або я помираю. Я не розуміла іншого життя, була переконана, що служіння Ідеалу — єдине важливе, що може робити людина, і що якби я робила це неправильно, тоді який сенс усього? Я дала обітницю від імені своєї «безсмертної душі», стоячи навколішки перед штандартом, служити Ідеалу — і не могла її виконати.

Я благала неіснуючих богів, щоб вони не існували, й щоб віра в реінкарнацію виявилась брехнею, але водночас саме ці забобони й утримали мене живою, бо я не хотіла померти, знаючи, що можу знову народитися й прожити все це катування ще раз.

«Вигнати з Живих Сил»… усе ще боліло, але з часом уже не звучало так голосно, і з кожним разом звук цих слів — після прийому антидепресантів і відмови від них, після проходження терапії й припинення її, після ще однієї спроби знову бути самовідданою Живою Силою… і відмови від цього… ці слова перестали бути загрозою.

Вийти з Живих Сил…

Потужний удар свободи.

Завершення

Наостанок хочу уточнити, що ці епізоди — лише маленька частина того, що я пережила за ті 11 років, і я могла б навести ще тисячу прикладів.

Про те, як керівники інституції втручалися в особисте життя; про внутрішню статтю, яку написала директорка, виступивши проти рольових ігор після мого досвіду; про зневажливі коментарі на адресу тих, хто виходив із Акрополя, ніби вони були слабкими або в них «померла душа». Про непрямий, але надзвичайно прозорий натяк на те, щоб Не мати дітей, і про потаємність безлічі діяльностей, які, якби були менш «таємними», можливо, не справляли б такого сильного впливу на тих, хто їх проходив — на кшталт ночей із зав’язаними очима, коли тебе ганяють по випробуваннях цілу ніч; зокрема ставлять на край дюни й, почувши «стрибай», ти маєш це зробити без вагання. Мені сьогодні соромно, що тоді я почувалася такою гордою в той момент, коли радісно стрибнула, не вагаючись жодної миті, не замислившись, що внизу.

Даніела Скуадроні Рудавскі, липень 2021